У першій половині ХVІІ ст. на теренах Лівобережної України, що входила на той час до складу Речі Посполитої, існувала та розвивалась своєрідна «держава в державі», яка ввійшла в історію під назвою Вишневеччина.

Сформувавшись з приватних володінь Князів Вишневецьких, піку свого розквіту вона досягла за часів князя Ієремії, Воєводи Руського в 1646-1651 рр. Столичним містом Вишневеччини стали Лубни, а їх серцем – палац на Замковій горі.

Ще 1591 р. Олександр Вишневецький збудував тут дерев’яний замок, отримавши на це право від польського короля. Наприкінці 30-х років ХVІІ ст. князь Ієремія, одружившись з Гризельдою, княжною Замойською, звів на Замковій горі кам’яний палац, а матеріали з дерев’яного пішли на розбудову Мгарського монастиря.

Збудований князем палац над Сулою, куди він з цього часу переніс свою головну резиденцію, вражав своєю розкішшю усіх, хто його бачив. За описами очевидців, схили Замкової гори прикрашав насаджений терасами сад, прикрашений гротами, фонтанами і скульптурами. Від Сули до палацу вели мармурові сходи.

Але найбільше враження справляла грандіозна центральна зала палацу, купол якої був розписаний виглядом вечірнього неба. Ця зала називалась тронною, бо тут стояв справжній трон могутнього володаря навколишніх земель, яким був князь Ієремія.

Коли вибухнуло повстання під проводом Богдана Хмельницького, що переросло на Українську Національну революцію, князь Вишневецький зі своїм надвірним військом вирушив на його придушення. А тим часом на Посуллі з’явились загони повстанців під проводом Максима Кривоноса, широко підтримані місцевою людністю.

Наприкінці травня 1648 р. резиденцію князя було захоплено колишніми підданцями Вишневецьких, а сам замок та всі прилеглі до нього будівлі вщент знищені. Нищівна руйнація осердя королівської влади на Лівобережжі стала символічним актом розгортання масового руху проти шляхетського панування в Україні і однією з головних подій початку Хмельниччини.

На сьогоднішній день ймовірне місце розташування князівського палацу на Замковій горі хоч і визначене, але потребує здійснення «археологічної констатації» цієї локалізації.