Якщо запитати в різних куточках світу, яке місце є символом веселого, життєстверджувального українського сміху, де живуть життєрадісні, ладні до будь-яких випробувань люди, то першою згадають Диканьку. Саме це селище, прославлене геніальним пером безсмертного Миколи Гоголя, для багатьох і уособлює Душу України. Чому ж класик обрав саме Диканьку, яка на той час нічим особливим, з точки зору українського буття, не вирізнялась з поміж безлічі інших українських сіл та містечок?

Перша згадка про Диканьку датується 1658 р. і зустрічається у літописному творі Самійла Величка. Походження назви поселення пов’язане з густими «дикими» лісами, які його оточують, хоча також існує версія, що старовинна назва села пов’язана з прізвиськом козака на ймення Дикань (або ж Дикий).

З 1660 р. Диканька входила до складу Великобудищанської сотні Полтавського козацького полку. За універсалом гетьмана Івана Самойловича це село як військова рангова маєтність було закріплене за полковником Леонтієм Кочубеєм, потім перейшло до його сина Василя (відомого в історії своїм конфліктом з гетьманом Мазепою, що коштувало йому голови), а далі залишалось у власності його нащадків аж до революційних потрясінь 1917 року.

Найбільшої слави Диканька зажила за часів володіння нею Віктора Павловича Кочубея, який став одним із найвпливовіших державних чиновників Російської імперії. Він народився у Диканьці, в сім’ї голови полтавського суду Павла Васильовича Кочубея та рідної сестри князя Безбородька, Уляни Андріївни. Дядько Олександр Андрійович, один з найвпливовіших державців часів Катерини ІІ та Павла І, незабаром взяв Віктора та його брата Аполлона до себе в Петербург, де забезпечив їм гарну освіту і виховання. Віктор навчався в одному з приватних пансіонів і одночасно в 1776 році був записаний на службу до лейб-гвардії Преображенського полку. Правда, на військовій службі він пробув недовго, оскільки О.Безбородько визначав племіннику дипломатичну кар’єру.

Для закінчення освіти молодий Кочубей був відправлений до Женеви, а свою дипломатичну діяльність розпочав в 1784 р. в російській місії в Швеції. Потім деякий час він служив у Лондоні, а далі був призначений надзвичайним посланником в Константинополь. Як дипломат він тримався «національної системи, заснованої на користь Росії», бажав, щоб «всі держави цінували її дружбу».

Після сходження на престол Павла І, Віктор Кочубей деякий час ще залишався в Османські імперії, а повернувшись, певний час навіть керував Колегією іноземних справ. У 1799 році він був зведений у графський титул. Та несподівано, правда вже після смерті незамінного для імператора О. Безбородька, впав у немилість Павла І. Справа в тому, що Павло хотів одружити Віктора Павловича на своїй фаворитці Анні Лопухиній, але Кочубей ослухався й одружився на Марії Васильчиковій.

Коли імператором став Олександр I, якого В. Кочубей знав ще з давніх пір, а з поч. 90-х років XVIII ст. входив до найближчого оточення царевича Олександра і вважався засновником гуртка його «молодих друзів», він увійшов до кола найближчих радників нового самодержця. Віктор Павлович був призначений членом Державної ради (1801), а з утворенням міністерств став першим міністром внутрішніх справ Росії (з 1802 по 1807 роки, а потім з 1819 до 1823 рр.).

Ще раніше він увійшов до неофіційного дорадчого органу при імператорові – Негласного комітету, в якому обговорювалися ліберальні реформи, на проведення яких Олександр так і не наважився. І хоча одним з головних рушіїв можливих перетворень виступав Віктор Кочубей, відмова від їх проведення аж ніяк не вплинула на його кар’єру.

Не згасла щаслива зірка долі нащадка козацького роду і після воцаріння Миколи I. За його царювання Віктор Павлович став головою Держради (1827-1834) та Комітету міністрів (1827-1832), і навіть був зведений 1831 р. у князівську гідність. 22 квітня 1834 році імператор взагалі призначив В.П. Кочубея канцлером з внутрішніх справ. Та недовго В.Кочубей мав змогу насолоджуватись вищим державним рангом. В ніч з 2 на 3 червня, будучи проїздом у Москві, він раптово помер від стенокардії і як найвищий високопосадовець імперії був похований в Олександро-Невській Лаврі, в церкві Святого Духа.

Маючи величезні статки, Віктор Павлович побудував у Диканьці грандіозний палац і створив навколо нього чудовий природно-архітектурний ансамбль. За спогадами сучасників, Кочубеївський палац у Диканьці не поступався царському палацу у Петергофі.
Двоповерховий мурований білостінний палац із флігелями був справжньою перлиною архітектури. Головний фасад центральної частини прикрашав шестиколонний портик з трикутним фронтоном, в якому вміщено родовий герб власників: на червоному полі – золотий півмісяць, зірка і два хрести, на блакитному полі – криваво-полум’яне серце і два хрести, а також девіз латиною «Піднімаюся, коли загинув».

Двоповерхові флігелі мали чотириколонні портики й увінчувались декоративними банями, сполучаючись з центральною будівлею одноповерховими галереями. Всередині палац мав понад 100 приміщень, наповнених картинами, скульптурами, килимами, гобеленами, фаянсом, фарфором, давньою бронзою і склом, різьбленими меблевими гарнітурами різних стилів із цінних порід дерева. Так само різьбленими були стелі й каміни. Окрему кімнату займала цінна бібліотека, в якій зберігались як рукописні, так і друковані книги від XVII до XIX століть. Старовинна зброя прикрашала стіни так званої «татаро-турецької», інакше –«мавританської», вітальні.

Парковий фасад палацу оздоблювала перекрита банею напівротонда, від якої сходи вели до квіткового партеру, що переходив у пейзажний парк. Алеї прикрашали численні мармурові статуї, вази, скіфські «кам’яні баби», альтанки, гроти. Гребля, по якій проходила дорога до села, утворювала став. До складу парадної частини входили також будинки для гостей, двоповерховий мурований будинок пошти, кінний двір з манежем. Окремо групувалися господарські та виробничі будівлі.

У 1817 р. Диканьку відвідав сам російський імператор Олександр І. На згадку про цю подію на в’їзді в маєток З серпня 1820 р. встановили величну кам’яну тріумфальну арку, яка не поступалася аналогічним спорудам у Парижі та Римі. Слід зазначити, що Василь Кочубей брав активну участь російсько-французькому протистоянні, в тому числі у війні 1812 р., й неодноразово був задіяний у різних дипломатичних перемовинах. Тому диканську Тріумфальну арку було присвячено перемозі російської армії над військами Наполеона Бонапарта. До речі, у Петербурзі аналогічні Нарвські тріумфальні ворота встановили лише у 1834 р.

У 1794 р. В.П. Кочубей на місці колишньої дерев’яної побудував у маєтку велику кам’яну церкву Святого Миколая. Під час її спорудження відомий на той час архітектор М. Львов застосував новаторські рішення, вперше на теренах Російської імперії звівши так званий подвійний купол та повітряні печі. У Миколаївській церкві й до цього часу зберігається родинний склеп родини Кочубеїв, створений вже пізніше, в середині XIX ст., який вражає своїми розмірами. У 1827 р. поряд із церквою за проектом архітектора Луїджі Руска було зведено оригінальну двоярусну дзвіницю.

Саме з Миколаївською церквою в Кочубеївському маєтку та її чудотворною іконою сімейна легенда Гоголів пов’язує чудо приходу в цей світ Миколи Гоголя. Адже до нього у батьків Миколи Васильовича двічі немовлята помирали. І тільки після того, як Марія Іванівна попрохала заступництва у Святого Миколая в Диканській церкві, в сім’ї Гоголів-Яновських народився здоровий хлопчик. Звичайно ж, він названий на честь свого небесного заступника. Так доля з самого народження пов’язала майбутнього письменника з Диканькою.

Як відомо, вже в одній зі своїх перших повістей «Вечір напередодні Івана Купала», надрукованій у 1830 р., М.В.Гоголь писав, що усі події відбуваються «не дальше ста шагов от Диканьки по нынешней опошнянской дороге». А вже через рік, у 1831 р., письменник використав назву села у заголовку збірки повістей «Вечори на хуторі поблизу Диканьки».

Не в останню чергу Микола Гоголь зробив це з огляду на те, що у вищих колах тогочасного Петербурга ходило багато розмов і чуток про палац імператорського фаворита у Диканьці, де багато хто з них побував разом з імператором. Водночас, як цінитель і збирач мистецьких творів, Віктор Кочубей був також відомий серед відвідувачів художніх салонів та літературних вечорів Петербурга, а отже, назва далекої і невідомої Диканьки у багатьох не сходила з вуст. Цим і скористався письменник-початківець, щоб привернути увагу до своїх перших творів. Так в 1832 р. побачила світ повість «Ніч перед Різдвом», в якій вже все головне дійство розгортається у Диканьці, а також описується фантасмагоричний переліт диканського коваля Вакули до Петербурга, в гості до імператриці Катерини. Таким хитрим Микола Гоголь збільшив кількість читачів своїх, як виявилось, геніальних оповідок.

Чи за дивним збігом обставин, чи просто волею долі, сталось так, що використавши назву села, що належало могутньому царедворцю Віктору Кочубею, з метою привернення уваги до своїх перших літературних кроків, Микола Гоголь назавжди обезсмертив для наступних поколінь як саму Диканьку, так і її власника. Адже незважаючи на розкіш маєтку, В.П. Кочубей майже в ньому не жив, а лише зрідка відвідував, і таким чином Диканька аж ніяк не була за його життя великим культурним осередком Полтавщини.
Кочубеївський палац, разом з усім маєтком, згинув у вогні війн та революцій першої чверті XX ст.

До нашого часу у Диканьці, крім Тріумфальної арки та Миколаївської церкви, збереглися ще чотири так звані Кочубеєві дуби віком близько 800 років, висотою 20—22 м і діаметром стовбура 1,5—1,8 м. Це все, що залишилося від дубової алеї, яка прикрашала в’їзд до садиби Кочубеїв зі сторони Полтавського шляху й була прокладена через Миколаївський ліс. Згідно з легендою, юна Мотря Кочубеївна зустрічалася з гетьманом Іваном Мазепою біля одного з цих дубів, які О. Пушкін оспівав у поемі «Полтава»:
Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных,
Они о праотцах казненных
Доныне внукам говорят…

Віталій Сальніков, ст. наук. співр. КЗ “ЦОДПА”

Для підготовки публікації використано матеріали: Попович М. Микола Гоголь; Чухліб Т. Козацьке коріння Миколи Гоголя; Володько В. Українці, які створили імперію. Кочубей: реформатор без реформ, та ін.