Знаходиться в с. Великоселецьке Селецького старостату Оржицької ТГ Лубенського району Полтавської області, на східній околиці центральної частини села.

Пам’ятка відома з кінця ХІХ ст., обстежувалась В.Г. Ляскоронським (1880 – 1890-х рр.), Ф.Б. Копиловим (1945 р.), Г.О. Сидоренко (1974, 1975 рр), О.М. Ткаченком (1989 р.), В.М. Верещакою (2006 р.), Р.С. Луговим, В.В. Касьяном, О.В. Коваленко (2012 р.), В.В. Шерстюком (2014, 2016, 2019, 2021 рр.).

Перший, і доволі інформативний опис «Залізної Баби» подав В.Г. Ляскоронський. На його думку вуса майдану були рештками слов’янського городища. На це недостовірне припущення дослідника, певно, наштовхувала наявність тут ескарпів на схилі урвища, що в дійсності були рештками укріплень лінії Посульського Змійового валу

Л.В. Падалка подає інформацію про щонайменше 20 могил на північній околиці села, з яких 10 були «Робленими», тобто, майданами, а також «трикутні вали навподоби стрільбищ» (ймовірно – вуса «Залізної баби» або аналогічних селітроварних комплексів).

Після того, як у 1945 р. Залізну бабу та «Могилу Білу з протилежного боку дороги…» обстежувала Посульська експедиція на чолі з Ф.Б. Копиловим, останній заперечив В.Г. Ляскоронському про «городищенське» походження насипів «Залізної баби», Ф.Копилов справедливо зазначив, що вони є нічим іншим, як «валками майдану», а інші земляні споруди на Лисій горі слушно відніс до обвалування цвинтарів. Ним же було укладено першу облікову картку на даний об’єкт.

До кінця 1960-х рр., можливо за результатами польових обстежень, відноситься перша спроба наукового співробітника Лубенського краєзнавчого музею І.І. Горенка скласти паспорт пам’ятника археології – «Жертовника «Залізна Баба». Саме таку назву він отримав на той час, зважаючи на ще слабку популярність та аргументованість майданно-селітроварного походження таких об’єктів.

Після обстеження майдану «Залізна баба» у 1974-1975 рр. співробітниками Полтавського краєзнавчого музею, зокрема Г.О. Сидоренко та В.О. Пайдемом, проведеного з метою укладання облікової документації на цей об’єкт, архітектором Ф.  Квасом був укладений його план, а В.О.  Пайдемом зроблені фото тогочасного вигляду. Майдан і надалі носив назву «Жертовник «Залізна Баба», хоч і не історично справедливу, але дуже загадкову й овіяну легендами. Водночас вже тоді автор паспорту Г.О. Сидоренко обережно зауважувала стосовно характеру пам’ятки: «… якщо це не майдан».

Таким чином, і в другій половині ХХ ст. цей селітроварницький об’єкт вважався та обліковувався як слов’яно-давньоруський жертовник, причому і в обліковій документації, і в різноманітній довідковій літературі. Причиною цьому була, певно, не лише складна форма майдану та недостатня розробка питання походження майданів взагалі, а й численні легенди та перекази, що повсюдно побутували серед місцевого населення відносно цієї пам’ятки, а також близькість таких великих  давньоруських комплексів як Лукімське, Тарасівське городища, а також окремі знахідки з самого села.

Востаннє цей об’єкт кілька разів обстежувався В.В. Шерстюком: у  2014 та 2017 рр. з метою інвентаризації пам’яток археології на території Оржицького району, та задля підготовки наступної облікової документації на них. Саме результати цих досліджень та історичні розвідки й стали предметом ряду публікацій В.В. Шерстюка та нової облікової документації, затвердженої 2019 р.

У 2019 р., територія пам’ятки вивчалася на предмет виготовлення ортофотопланів та 3D-моделі, що здійснювалося Центром охорони та досліджень пам’яток археології спільно із заступником директора ІКЗ «Більськ» О.В. Коротею.  Як результат – останнім виготовлено 3D-модель об’єкту.

Розташований край схилу правого корінного берега р. Сула.

Майдан «Залізна баба» дуже схожий на класичні селітроварні майдани, і має у своєму складі кільцевий останець та пару вусів. Кільцевий останець кургану в південній частині значною мірою зруйнувався через осипання корінної тераси, унаслідок функціонування кар’єру цегельного заводу та грейдування новітнього шляху. Його максимальні розміри: 75 м (по збереженій осі північний захід – південний схід) х 35 (у протилежному напрямку, по осі з ділянкою руйнування). Максимальна висота простежується в південно-східній частині останця, і становить до 3,0 м від рівня навколишньої денної поверхні. Слідів розриву (входу) з боку вусів майже немає. Загальна площа (разом з майданним внутрішньовусовим простором) — 0,552 га.

По центру западини, що розміщена значно нижче сучасного рівня денної поверхні (до -1,00 м), зберігся пагорб, відносною висотою 1,2 м від максимального заглиблення западини, з діаметром до 20 м (частина теж осипалася). В обриві урвища помітно, що масив останця знаходиться на суглинковій основі.

Як В.Г. Ляскоронський, так пізніше і Ф.Б. Копилов, відзначали, що в цьому останці місцеві мешканці під час копання знаходили рештки перепаленої і утрамбованої глини, цеглу, залізну кирку з вузькою шийкою, та інші знахідки. Окрім того, перший відзначав, що саме цей пагорб і називався серед місцевих мешканців «Залізна Баба». Саме від нього й пішла назва усього майдану, бо за переказами в його масиві було нібито знайдено кам’яну фігуру з явними ознаками людської голови — очима, носом, ротом і т.д. На жаль, вже на той час її подальша доля була невідома.

Не виключено, що в даному народному переказові збереглося відображення реальної картини знаходження у масиві майдану решток кам’яної стели раннього залізного віку, яка цілком могла увінчувати верхівку насипу великого (судячи зі збережених розмірів) кургану скіфського часу до його виварення на селітру.

Сам процес виробництва селітри з насипу скіфського часу відбувався, судячи з інших аналогій нашого краю, скоріш за все в першій половині ХVІІ ст. На той час Оржиччина була одним з найбільших центрів розвитку селітроварного промислу на Лівобережжі України, де вели розробку дві великі «фірми»: королівська «Селітряна держава» Б. Обалковського та «приватна» – магнатів Вишневецьких.

Більш пізніші оповіді, зібрані В. Посуховим, фіксують вже класичні легендарні перекази про скіфські кургани з «золотим конем», а залізна баба у цьому контексті – вже жінка-захисниця краю від загарбників. І хоча під час обстежень 1974 р. місцеві мешканці переповідали співробітникам Полтавського краєзнавчого музею, що на цьому місці приносили жертви, навіть людські, у цілому перекази про жінку–захисницю лягли в основу сучасного герба села: “На червоному полі золотоволоса жінка-чарівниця, одягнена в срібну сукню і лазуровий плащ, тримає у правиці золотого меча, сидячи верхи на золотому коні, який крокує по зеленому тригір’ї. Щит обрамований декоративним картушем i увiнчаний золотою сiльською короною”.

У північно-східній ділянці кільцевого останця є западина (можливо бліндаж), від якої на південний схід уздовж урвища схилу річки тягнеться рівчак, походження якого на разі незрозуміле. Цілком можливо, що це сліди окопів часів Другої Світової війни, принаймні, на фото 1975 р. з облікової документації він мав ще свіжі осипи-оголення.

На південно-східному краї кільцевого останця простежується невеликий рівчак з відносною глибиною до -0,80 м, що повністю перетинає неширокий перешийок, позначений і описаний ще В.Г. Ляскоронським. Його походження на разі незрозуміле: це можуть бути й рештки кільцевого рівчака первинного насипу скіфського часу.

На північний захід від кільцевого останця, углиб плато берега, розташована пара вусів.

Правий вус зберігся повністю, має максимальну висоту 2,80 м у північній частині, а в південній по центру вуса є заглибина, що тягнеться приблизно на половину його відстані. Виходячи з цього можна констатувати –  цей вус є двоскладовим за будовою, що в цілому є характерною формою цих споруд нашого регіону. Його протяжність 60 м, максимальна ширина 17 м.

Лівий вус, розміщений на краю урвища, частково з південного заходу осипався. Його максимальна висота у центральній частині 2,20 м, протяжність ― 87 м, максимальна сучасна збережена ширина ― до 13 м. Таке його прямолінійне і несиметричне (відносно правого вуса) розміщення нехарактерне, але доволі зрозуміле, якщо врахувати, що він розміщувався безпосередньо край схилу урвища/яру, що пізніше був додатково прорізаний. На планах В.Г. Ляскоронського та Ф.Б. Копилова цей вус на своєму закінчення ще має невеликий заворот, який на разі не відмічається.

Дещо на північний захід від кінця цього «валка» зберігся охоронний знак старого зразка. Між вусами, посередині майданної площадки, простежена заглибина – доволі часта деталь подібних майданних комплексів.

Уся зазначена територія в межах та навколо майдану ще з кін. ХІХ  ст. була зайнята кладовищем, окремі сліди ґрунтових поховань нового часу в оголеннях стінок урвища відзначав і Ф.Б. Копилов в сер. XX ст. Яскраво помітні вони й зараз, особливо в південно-східній ділянці, в оголеннях урвища, і в осипах у підніжжі обриву.

На північ та північний схід майдан оточений схилом корінного берега, що додатково захищений ділянкою Посульського Змійового валу, який свого часу В.Г. Ляскоронський вважав частиною укріплення слов’янського городища, а О.Б. Супрунvенко припускав, що це могли бути і рештки фортифікаційних споруд другої половини ХVІІ ст. Та найвірогідніше ці «вали» все ж є або ж лініями обвалувань кладовищ різних періодів, або ж власне самими вусами майдану. Зведення фортець у рядових населених пунктах Лівобережжя було нехарактерним явищем того часу. Тим паче для не сотенного, а навіть досить незначного населеного пункту, яким була Велика Селецька навіть на другу половину ХVІІІ ст.

Можливо, під масивом корінного берега над «Залізною бабою» у Новий час виникло кілька підземних ходів, які сучасний очевидець описує так: «… три ходи метрів по 7-8 довжиною, … один з яких висотою два метри і шириною теж, стінки гладко обстругані ще й обпалені. Очевидно, деякий час підземелля слугували як льохи місцевим селянам». На разі зафіксувати ці об’єкти не вдалося.

Зазначений об’єкт належить до типових селітроварних об’єктів першої половини ХVІІ ст., до одного з найбільших подібних майданних комплексів Посулля, що був влаштований на місці великого насипу скіфського часу.

І хоча лише Майдан Залізна баба є пам’яткою археології в межах села, але контекстно та територіально до неї тяжіє і низка об’єктів археології найближчої округи.

VІІ-ІV ст. до н.е., XVII ст., скіфський та козацький час.